Голова Видавничої ради при Департаменті суспільних комунікацій Тетяна Гузенко: «Головне – виважена державна політика формування цінностей»
У першому читанні прийнятий за основу законопроект «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення системи державного управління в книговидавничій сфері» .
Новий документ викликав у експертів галузі неоднозначні думки. Зокрема, вони наголосили на відсутності положень про систему книгорозповсюдження, сприяння в організації книжкових виставок, дослідження ринку й упорядкування статистичної інформації.
Втім, за словами фахівців, ідея створення Інституту книги у професійних колах обговорювалася давно, тому є, як ніколи, на часі.
Як зазначила заступник директора Департаменту суспільних комунікацій – голова Видавничої ради Тетяна Гузенко, для розвитку українського книговидання і популяризації читання в країні повинна бути сформована національна державна політика, суть якої – доступні за ціною книжки для дітей, молоді та юнацтва:
– Чи потрібен для цього Інститут книги – я не впевнена. Це має бути структура, інтегрована вже в існуючу державну інституцію. Не важливо в яку. Головне – виважена державна політика формування цінностей.
Наразі у професійної спільноти залишилося менше двох тижнів на обговорення та пропозиції до законопроекту.
Олександр Афонін, президент Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів:
– Викликає зауваження те, що в документі не йдеться про вивчення ринку, виходить, що профільна установа не збиратиме й не оброблятиме дані про читацький попит. Кожні три роки вивченням цього в Україні займається хіба що Парламентська бібліотека, але ж ми знаємо, що читацький попит може змінюватися й кілька разів на рік. Тобто це не буде орган, що стежитиме за заповненням жанрів, і відповідно формуватиме пропозиції щодо видання тих чи інших книг.
Надія Зелінська, учена у галузі видавничої справи та соціальних комунікацій, професор:
– Логічніше було б розглядати Інститут книги як культурно-просвітницьку установу, своєрідний культуртрегерський проект. Тяжіння майбутнього Інституту до керівництва, а не координації, до фінансування, а не до пошуку і виявлення, врешті, навіть до перехоплення функцій, не притаманних такій установі, – усе це, нібито закономірно, але насправді, як обмовка за Фройдом, проглядається у запропонованій локації Інституту – м. Київ, тобто столиця. А чому не Львів як найдавніший центр книгодрукування? Чому не Харків, де починала свою діяльність Книжкова палата України? Для порівняння: Інститут польської книги розташований не у Варшаві – у Кракові…
Олександра Коваль, президент ГО «Форум видавців»:
– Якщо в Україні такий орган запрацює, то в ідеалі його варто буде постійно вдосконалювати, допрацьовувати. Є багато інших цікавих досвідів – тої ж Литви, скандинавських країн, які можна було би запозичати. Протягом двох наступних днів триватиме обговорення, і всім причетним до книговидання варто долучитися. Нам потрібно об’єднати свої зусилля, щоби український Інститут книги запрацював належним чином.
Микола Тимошик, доктор філологічних наук, професор, книгознавець:
– В цілому схвально відношуся до цього законопроекту. З позитивів: комплексне бачення проблем національного книговидання, які останнім часом загострилися; прагнення навести лад у суперечливому і недосконалому законодавчому полі, що стосується галузі; спроба запозичити кращий зарубіжний досвід; намагання створити прозорі правила гри щодо державної програми «Українська книга»; виведення до краю урізаного департаменту книговидання з тіні ефемерного Держкомтелерадіо й запізніле віддавання цим боргів українській книзі.
Тетяна Пилипець, провідна бібліотекарка у Централізованій бібліотечній системі для дітей м. Львова:
– Якщо фінансування буде здійснюватись хоча б на рівні Інституту книги у Польщі, за 10 років ми будемо щасливими, начитаними людьми. Зрештою мені подобається, що прозорішими будуть закупівлі книг для бібліотек. І, якщо працівники інституту будуть справжніми фахівцями, то репертуар не залежатиме від особистих вподобань керівників бібліотек і відділів обробки, а визначатиметься національними пріоритетами і попитом ринку. Лякає можливість узурпації і диктатури зі сторони Інституту книги, якщо в нього зайдуть, незацікавлені в стратегії поширення книговірусу, люди.
Оля Жук, кураторка Книжкового Арсеналу:
– Експертна спільнота має висловити свою думку щодо того, який «центральний орган», окрім бажання опікуватися новим інститутом, є більш мотивованим до реальної реформи, має компетентний ресурс і є більш відкритим до громадянського суспільства. Маю також сумніви у тому, що Інститут Книги має відразу зібрати у собі абсолютно всі функції, що стосуються книжкової сфери в Україні. Чому для початку не визначити декілька пріоритетних напрямків і не зробити добре хоч одну якусь програму із заявлених? Світова практика показує, що, як правило, книжкові інститути починаються з популяризації вітчизняної книги закордоном, з участі у важливих міжнародних форумах, з створення програми підтримки перекладів, а все інше додається поступово, з інституційним розвитком.
Галина Дольник, директорка Української книгарні в Одесі:
– Мене здивувало, що багато слів про директора та наглядову раду, але зовсім відсутні слова про книго поширення (мережі магазинів, поширення книги в сільській місцевості і т. д.). Я часто їжджу по селах, районних містечках Одещини і знаю ситуацію з українською книгою там. Я розумію, що з Києва далеко до Саврані Одеської області, але про цих людей також треба думати.
Олександр Красовицький, директор видавництва «Фоліо»:
– Створення такого інституту є дуже потрібним, адже нам не вистачає інституції, яка б займалася промоцією української книги за кордоном – надавала гранти іноземним видавцям і забезпечувала участь України в міжнародних ярмарках. Натомість серед функцій Інституту книги мають бути вже згадана промоція, представницька діяльність і розроблення державної політики у сфері книговидання. А функції держзамовлення можна віддати тій структурі, яка вже існує і відомо, як вона працює. У цьому напрямку не потрібно так спішити, а от з промоцією варто спішити, бо за 25 років тут ми не спромоглися нічого зробити.
Сергій Жадан, письменник:
– Я обома руками за. Давно час. Про необхідність створення такої структури говорять усі, хто хоча би раз стикався з презентуванням української книги за кордоном чи з зовнішньою культурною політикою нашої країни загалом. Тепер головне – грамотна й адекватна реалізація цього проекту.
Довідково.
За створення Інституту книги 4 листопада в першому читанні проголосували 233 народних депутати.