Дебютний, але досить успішний і гучний роман «Синдром листопаду» молодої письменниці Вікторії Амеліної ‒ це історія про людину, яка вміла проникати в інших людей, чути й відчувати їх, отже, особливо глибоко співпереживати. Глибоко до болю ‒ аж захотіла позбутися цього дару.
Події розгорталися в час цілої мережі революцій у різних країнах і закінчилися на нашому Майдані наприкінці лютого 2014 року. Звісно, описи Революції Гідності посприяли популярності й розголосу книжки, але вона й без того варта уваги ‒ проста, однак стильна й вигадлива, дуже чутлива, але пружна й не сентиментальна понад міру.
Коли Вікторія Амеліна приїхала на цьогорічний «Книжковий Арсенал», я вирішив взяти в неї інтерв’ю. Вікторія в літературному середовищі з’явилася недавно, але швидко й природно в нього інтегрувалася. Програмістка «за цивільним фахом», вона виявилась абсолютно своєю серед любителів літератури, і, як показує наша розмова, Вікторії є що про неї сказати. І ще одне особливо впадає у вічі: всупереч деяким стереотипам про сучасну прозу і деякій самоіронії, вона справді серйозно ставиться до свого письма...
