Кожен життєвий досвід людини є значущим, важливим, вищою мірою вартісним. Якщо ж ідеться про справді видатну постать, що знала й бачила на своєму шляху десятки, сотні непересічних людей, не раз ставила на кін власне життя, була свідком, ба більше, траплялося, що й безпосереднім учасником творення самої історії — то уроки життя такої особистості не лише цікаві багатьом людям, але й є цінними для всього суспільства. Адже спадщина «взятих окремо» людей, їхні трагедії та здобутки, перемоги та провали, і, головне, цінності, принципи, ідеали («те, що не вмирає» — Леся Українка) — оце і є ті першоелементи, з яких, власне, і складається конкретний історичний досвід всієї нації.
Так, ця книжка Павличка — про себе, про свою дивовижну долю (від 16-річного юнака, який вступив до лав УПА і за три місяці почув від свого сотенного Спартана незабутні слова про те, що «вам, таким ще молодим, треба вчитися. Треба зберегти сили; ви потрібні Україні живими й освіченими. А ми залишаємося. Не забувайте нас. Ідіть!» — до одного з творців незалежної України). Але це водночас твір про живу «олюднену», страшну, величну й, попри все, переможну історію України другої половини ХХ століття (переможну, бо таки відійшли, бодай недалеко, від прірви тоталітаризму і колоніальної русифікації — безмежно велику, жорстоку ціну заплативши для цього, і зараз далі платимо!). Це водночас направду вражаюча галерея (не портретна, йдеться про переконливі, живі образи) незабутніх людей, що створено наче різцем вправного скульптора, легко вкарбовуються у пам’ять читача. Це й рідні Дмитра Васильовича (дід, мати, батько, брат, розстріляний гестапівцями у січні 1944-го за зв’язки з ОУН), це і Андрій Малишко, Олесь Гончар, Максим Рильський, Микола Бажан, Олександр Довженко, Олександр Білаш, Сергій Параджанов, Григорій Кочур, Ірина Вільде, Євген Лазаренко, Андрій Головко, Володимир Денисенко... У книжці — сотні таких портретів, живих постатей доби. Тут же читач знайде і розповіді про зустрічі поета з Петром Шелестом, Володимиром Щербицьким, Андрієм Скабою, Федором Овчаренком, іншими чільними діячами системи (дуже цікавий епізод, коли весною 1964 року, на зустрічі делегатів з’їзду ВЛКСМ з Микитою Хрущовим та членами Президії ЦК КПРС, лідер СРСР, надавши слово Павличкові, сказав: «Говори по-украински», а перекладачем був... Леонід Брежнєв) — аж до її мимовільних руйнівників Михайла Горбачова та Едуарда Шеварнадзе. Отож, перед нами історія життя і душі поета — і водночас історія України.
У «Спогадах» Дмитра Васильовича практично немає «води», «прохідних», «беззмістовних», нецікавих сторінок (а сторінок у цій книжці — майже 500). За нещадною правдивістю, відвертістю, щирістю (автор пише не лише про здобутки, але й не приховує ті вчинки, за які йому соромно) «Спогади» (деякі, принаймні, кращі розділи) не поступаються класичній, уславленій «Сповіді» Жана Жака Руссо, а за повнотою, системністю відтворення життя України, відтвореного крізь призму власного життя — мають багато спільного ще з одним цікавим зразком сучасної мемуаристики — «Не окремо взятим життям» Івана Дзюби…
