Минулого тижня у Національній опері проходило нагородження переможців Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова». Так співпало, що саме в ці дні дочитала книгу 5-разового лауреата та володаря Ґран-прі цього конкурсу Андрія Кокотюхи «Справа отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року». Автор, більше відомий своїми гостросюжетними творами, останнім часом написав кілька цікавих історичних романів («Червоний» та «Київські бомби»), які не залишилися без уваги читачів. (Раджу теж!)

Головний герой – лікар Шеремет – повертається до Києва 1919 року, захопленого більшовиками. У місті панують терор та фізичне знищення незгодних. Подальші пригоди в київському губчека малюють моторошну картину урядування більшовиків. Життя людини не варте нічого, його обривають без жалю і не задумуючись… Дивом врятувавшись, лікар опиняється в лавах повстанської дивізії, яка в часи найбільшого піднесення нараховувала до 35 тисяч бійців. Радянські пропагандистські міфи якщо й зображали український повстанський рух, то здебільшого карикатурно, перебріхуючи події. Багато з наших сучасників і досі не підозрює про силу й масштаби спротиву – в 20-30-тих роках боротьбу вело близько 1500 загонів.

Щодо достовірності й документального підґрунтя. Про «Зеленого» автор пише: «Лишається подякувати …людям, хто своєю копіткою роботою дав мені інформацію для роздумів та джерела, звідки можна було почерпнути відомості про описаний у романі період…Найперше це Ярослав Файзулін, кандидат історичних наук, який спершу з обережністю поставився до співпраці з автором гостросюжетних творів. Але потім, ставши першим читачем роману, не лише визнав реалістичність і відповідність описаним реаліям, а й дав безліч корисних порад…».

Спіраль історії на своєму черговому витку зблизила події в Києві: на Майдані та поблизу колишнього «Жовтневого» палацу чинилися розстріли в 2014 році, а в самому палаці в 20-30-их роках ХХ століття діяла «фабрика вбивств». На одному «п’ятачку» міста знову і знову гинули українці.

Нещодавно Верховна Рада засудила комуністичний режим і заборонила його символіку. Протягом півроку місцевими органами влади мають бути перейменовані міста, вулиці, назви яких пов’язані з комуністичним режимом та його ідеологами. Чути заперечення, що це – не на часі, потребує багато грошей, зараз у країні стільки інших проблем…

Відбувається і розсекречування документів спецслужб (зокрема 20-их років), що свідчать про репресії проти громадян та порушення прав людини. Оприлюднення цих матеріалів також має вплинути на процес демократичного розвитку України – суспільство повинно знати правду про минуле і не мати обмежень у здобутті цих достовірних знань.

Оскільки саме наш Департамент забезпечує роботу комісії з найменувань та пам’ятних знаків, віриться, що мої колеги з великою відповідальністю і розумінням поставляться до своєї місії в цій важливій суспільній справі. А кияни не залишаться байдужими і також активно долучатимуться до відтворення історичної справедливості.